Про Толкiна, його твори i католицизм

Сказати, що про Толкiна чули всi, i дорослi i малi, означало б не сказати нiчого.  Прoфесор англiйської фiлологiї, автор двох бестелерiв, якi продалися накладом у понад 250.000.000 копiй, пiлот Royal Air Force, а також затятий мрiйник i просто хороша людина. Його фотографiя з люлькою облетiла свiт i є вiдомою всiм. 



Так, як i його iм'я. З-пiд його пера народився цiлий свiт, з героями, з космогонiєю, i, щонайважливiше, з його мовами. Слову автор завжди придiляв неймовiрну вагу, i це можна легко зауважити у його творах. Слово, для Толкiна, - це початок Всього. Так, зi слова "Еа!"(Нехай буде так!) народжується свiт Арди (Арда - Свiт, що iснує) пiсля того як Еру (або Iлуватар), попросив своїх айнурiв (себто богiв, або ж ангелiв) заспiвати Першу пiсню айнурiв, з якої i народилося усе. Cвiт, вiйна, мистецтво, прагнення до духовного збагачення бiль i злиднi, хоробрiсть i байдужicть; скупiсть i щедрiсть... З бажання Ерународився i Мелкор, айнур, який завидував самому Еру i бажав зайняти його мiсце. Так, вже на перших сторiнках "Сильмарилiону" (книги, про Космогонiю i першi подiї у Ардi) можна побачити наскiльки цей твiр є християнським. Почувши пiсню айнурiв, Мелкор починає добавляти до неї свої теми. 
Вiн починає перетворювати Пiсню Творiння до подоби власного бажання. Тодi, поруч iз першою мелодiєю постає друга мелодiя, - Мелкорова. Деякi з айнурiв переходять на його бiк i  починають спiвати разом з Мелкором. Iншi жпочинають спiвать свою пiсню голоснiше. Тодi i Еру добавляє свого, i народжується третя тема...
Але про Толкiнiв свiт, його мови i все iнше, трiшки пiзнiше. Спершу давайте поглянем ким саме був Толкiн.
Майбутнiй фiлолог та класик фантастики народився, як би це дивно не було, у Блюфонтейнi, зараз - ПАР. Бiльш як 8.000 кiлометрiв вiддаляло Толкiна вiд Батькiвщини, - Англiї, та це не стало йому на завадi i вже з перших рокiв хлопчик проявляє небувало фантазiю i слух. З того, що його окружляло, вiн вловлює все. B найбiльшiй мiрi - мову. Як потiм писав i сам Толкiн в одному iз його вiдомих "листiв", Джон змалку прислухався до акцентiв, до вимови. Вловлював бiльш звучнi слова,  стараючись зрозумiти i тi менш привабливi. Коли йому виповнюється 3 роки, вiн переїжджає разом з матiр'ю i молодшим братом в Англiю. Минає рiк i помирає батько. 
Pодина змушена залишитися у Британiї. Тут починається нелегкий перiод для майбутнього письменника: спершу рiзнi проблеми з навчанням, тодi i економiчнi проблеми. У 8 рокiв його матiр вирiшує конвертуватися у католицьку релiгiю з протестанцької. Це викликає шалений опiр з боку її родини, але Майбел Толкiн не здається i присвячує своє життя вихованню дiтей у католицкiй вiрi. Родина забирає їй фiнансову допомогу, i Майбель з двома синами скочується у повну i крайню бiднiсть.
Коли ж Толкiну виповнюється всього лиш 12 рокiв,  не в змозi допомогти синам, помирає i матiр. Пiзнiже, згадуючи про цю подiю, Толкiн побаче у нiй мученицю католицької вiри i скаже вiдомi слова:
<<Моя матiр була мартиром, i не кожному Всевишнiй дає такий подарунок як Гiларi i менi, даючи нам матiр, яка вбила себе працeю забезпечуючи для нас збереження Вiри.>>
Вiра. Це i є те, що вiдрiзняло Толкiна з моменту смертi його матерi, аж до його самої смертi. Думаючи, що його матiр померла через переслiдування на базi змiни Вiри, Толкiн тiльки постiйно пiдкреслював її лояльнiсть до католицизму. Пiсля смертi матерi, маючи дбати про меншого брата Гiларi, Толкiн знаходить мир у католицькiй церквi. Його наставником на той час стає отець Френсiс Морган, який опiкується дiтьми наставляючи їх на праведний шлях. Все своє життя Толкiн згадуватиме  "самопожертву" матерi. Нiколи не забуде як його родичi баптисти покинули його матiр-одиначку, залишаючи сiм'ю у скрутi. Це вiдiб'ється не тiльки на його свiтосприйняттi, ще бiльше наближаючи його да католицизму, а й на його творах.



- Джон Толкiен, i його менший брат, Гiларi.

Толкiн поступає в Оксфорд, де вивчає класичну лiтературy. Пiсля закiнчення, вiн добровiльно зaписується y армiю, одружується, i у 1915 роцi їде у Францiю. Там вiн бере участь у Битвi при Соммi. Згодом вiн цю битву згадуватиме так:
"Битва при Соммi - одна з найкривавiших i жахливих подiй, що мали мiсце на Землi". 
Там його тяжко поранять, але не тiльки. Пiд час Першої свiтової вiйни вiн втрачає двох близьких друзiв, а рана залишиться при ньому назавжди. Згодом вiн напише, що думає про вiйну вcе можливе зло. А пiд час Другої свiтової вiйни перебуватимe у тяжкiй депресiї, проклинаючи усiх її "гравцiв".
Коренi Толкiнового свiту лежать якраз у той перiод, коли змушений вiдлежуватися аби рана не давала рецидивiв, ще молодий лейтенант замислюється над багатьма речима. Зокрема це i сенс буття, i космогонiя, i роль людини у свiтi. Найбiльшою мiрою: це видуманi мiфи i мови. Адже, як сказано у листi, щo у багаттьох виданнях передує "Сильмарилiон", своїми творами Толкiн хoтiв створити своєрiдну англiйську мiфологiю, як б вiддалялася вiд легенд про короля Артура. Вiдповiдi вiн шукає у грецьких i латинських мiфах, якi Толкiн вивчав у Оксфордi. Трiшки пiзнiше починається i кар'єра фiлолога, яка приводить Толкiна, ще не письменника, знову у той же Оксфорд. Там вiн знайомитися з автором "Хорнiк Нарнiї", К.С. Люiсом, ще тодi теж зовсiм невiдомим. Згадуючи цей перiод i дружбу з Толкiним, Люiс скаже:
"Менi змалку казали не розмовляти з папiстами i з фiлологами.Толкiн був i тим i тм"
Двох скрiплює не тiльки мiцна дружба лiтераторiв, а й фiлсофськi дискусiї якi обоє проводять недалеко вiд самого унiверситету. Люiс, - затятий атеїст вихований у сiм'ї батистiв, який ще тодi вважав, що будь-яка релiгiя - це просто мiф i казка. На типовi атеїстичнi зауваження, Толкiн йому вiдповiсть:
"Кожен мiф - це першoджерело Iстини".

Трiшки пiзнiше i сам Люiс помiняє свої погляди, стаючи таким же папiстом, як i сам Толкiн. I напише свiй найбiльший твiр, "Хронiки Нарнiї". Згодом Толкiн, незадумуючись, розкритикує Хронiки. Обидвоє дружитимуть до кiнця життя, навiть тодi коли Люiс стане всесвiтньовiдомим письменником i його "забере публiчнiсть" - як скаже Толкiн, а сам 
Толкiн залишиться лише професором. Правда яким професором!..

Все почалося з рядка <<У норi пiд землею жив собi гоббiт>>. Звiдси все i вилилось. Спершу була написана книга для дiтей - "Гоббiт, або туди i звiдти", яка розповiдала про пригоди Бiльбо Торбинса i його подорож. Згодом це все еволюцiонує не тiльки у вiйну за перстень, а й у космогонiю Толкiна i у весь свiт, з його 14-ма мовами. Мiж 1937 (коли вийшла книга про Гоббiта) i 1955 (коли завершилась трилогiя "Володаря перснiв") мине бiльше нiж 15 рокiв, але вони того вартуватимуть. Обидвi книги принесуть письменнику небачену досi славу, та будуть i ocтаннiми його великими творaми.
"Сильмарилiон" вийде посмертно, пiд редакцiєю наймолодшого сина Толкiна - Крiстофера. Саме Крiстофер Толкiн i видасть iншi батьковi роботи, якi знайде на рiзних папiрцях i якi складe докупи, утворюючи бiльш-менш цiлiсну iсторiю
Сам же Толкiн про "Володаря Перснiв", скаже наступне:

<<Це фундаментально релiгiйний i католицький твiр, спершу написаний несвiдомо, але свiдомий у переглядi.>>
Як? Як книга про подiї у фантастичному свiтi, де немає нi згадки про християнство чи про Христа, чи про Пiлата, може стати "фундаментально релiгiйним"?!
У символах.
Вже починаючи з Сильмарилiону, є як елементи християнства, так i iнших мiфологiй, зокрема i нашої, словянської. Щодо християнства, то слiд лише згадати Мелкорову затiю: ненавидiти Еру i iнших айнурiв, через їхню прекраснiсть. Його бажання загарбати новостворений свiт, а також бажання вiднайти Вогонь Творiння, i самому бути творцем. Як у християнствi, так i в Толкiна вiдбувається падiння: Мелкор iншi айнури спускаються у свiт, i починається Перша битва сил. Мелкоровi протистоїть Манве, "рiвний йому у силi" i його ж брат за задумом Еру. Мова йде, звiсно, про архангела Михаїла, якому приписується перемога над Люцифером у християнствi. Не тiльки. Спершу, за задумом Еру, Мелкор був найсильнiшим з усiх айнурiв i найкрасивiшим iз них. Йомо iм'я, - а Толкiн придiляв величезну увагу назвам, - означало "Той, що росте у силi". I справдi: Мелкор програє вiйну, його засуджують i вiн вiдбуває покарання. Тодi вдає, нiби зрозумiв провину, але починає робити все заново. Вiн викрадає сильмaрили i прагнучи завоювати землю, за допомогoю павучихи осушує дерева життя. Тодi Феанор називає його Морготом - "Темним ворогом свiту" (тут i є перегукування з єврейським "Шайтан" - "Сатан" - "Ворог"). 



Тодi i сам Феанор вирiшує пiти шукати Моргота на Землю. Вiн збирає зi собою вiйсько i дає клятву знайти Ворога, та полишає Рай. Згодом все перетвориться: люди i ельфи вже нiколи не зможуть вiднайти дороги до Раю, а пливучи на Захiд, лише виринатимуть зi Сходу. Також можна було б згадати i те, як Моргот одурманює людей. Вiн запевняє, що всi айнури поганi, що Бога не iснує, що лише вiн, Мелкор, є першим i найсильнiшим з усiх айнурiв, i що саме вiн має правити над людьми. Решта айнурiв, тим часом дають людям вiльний вибiр: вони можуть обирати i жити вiльно, якщо їм так краще.
Все це, звiсно, цiкаво, але яка ж роль Моргота у всьому?
Як казав Еру, щоб не робив Моргот вiн тiльки докомплектує пiсню. Вiн зробить Tворiння шедевральним. Так айнури створюють тепло, а Моргот створює жар. Айнури видумують холод, а Моргот - мороз. Ангели створюють вогонь, Мелкор же перетворює його у лаву. У Сильмaрилiонi є й iншi приклади, але я обмежусь цими. Пiсля ще одної вiйни i його остаточної поразки, Зло не зникає. Постає новий ворог, - Саурон. Як потiм пiдкреслив i сам Гандальф, який, за Провидiнням, є уособленим ворогом Саурона.
Далi Моргот є тим, хто навiює людей на стежину грiха. Вiн є спокусником i користується людьми задля своїх цiлей.

<<Нiхто не народжується злим. Навiть Саурон колись був добрим.>>
Саурон, новий ворог, навчався у Моргота. Пiзнiше ж вирiшив створити свoю власну армiю, але здався нолдорцям. Вiн спокусив короля i айнури затопили Нолдор - певного роду Атлантиду. Саурон же зiбрав ще бiльшу армiю, бiля Мордору вiдбулася битва у якiй взяв участь останнiй союз людей i ельфiв. Саурона скинув Iсiльдур, але Саурон не помер. Його перстень заволодiв серцем Iсiльдура, i той вирiшив тримати перстень для себе. Звiдси i провал. Згодом перстеносець помирає, i перстень знаходить один гоббiт iз Гоббiтанiї. Вiн показує знахiдку друговi, i той, аби отримати свiй скарб, вбиває найкращго друга.
Так ми маємо Голлума, - гоббiта, який перетворився на iстоту, що живе заради персня. Перстень надає цiй iстотi довговiчностi, i з милого гоббiта той перетворюєтя на спектра, для якого єдине щастя - це перстень. Однак стається так, що пiд час своєї подорожi Бiльбо знаходить перстень, а згодом цей переходить у власництво його родича, - Фродо.
Iсторiя Фродо починається тодi, коли завершується iсторiя Бiльбо. Цей останнiй вирiшує ще раз побачити гори перед смертю i залишає рiдну домiвку. Перстень переxодить до Фродо, але тут настає кльючовий момент! Виявляється, зло не дрiмало. Сауроновi був потрiбен перстень. Всi цi роки, вiн його шукав щоби знову отримати подобу. Так Фродо вирiшує взяти перстень i пiти у серце самого зла, аби скинути релiквiю у лаву i покiнчити.
У подорожi трапляється багато чого. Люди намагаються заволодiти перстнем, позaяк, "смертнi люди найбiльше хочуть влади". Так Боромiр, пiсля спроби забрати перстень, гeроїчно помирає. Так Фарамiр, брат Боромiра, вiдчуваючи мiць перстня, вирiшує не повторювати помилок брата. Так Денетор, замiсник короля, робить уcе, аби дiстати перстня.
Що ж трапляється, коли Фродо надягає перстень? Вiн зникає зi свiту i попадає у свiт примар. Вiн постає перед злом, перед оком Саурона, яке все бачить. 
Kористуючись перстнем, вiн уникає проблем у свiтi реальному, але стає ближчим до самого зла. Тодi зло його вiдчуває. Алегорiя пряма: перстень - це грiх, i кожного разу, як ми грiшимо, ми уникаємо певної вiдповiдальностi, але стаємо ближчими до зла.
Далi в подорожi, перстень стає все важчим. Нести його - справжня мука. Це нагадує про страстi Христовi, поки той нiс хрест на Голофу. I якщо придитивися, то так i є. Фродо падає, Сем його пiднiмає. Вiн не в змозi йти, Сем несе його разом с перстнем. Спраглий, вiн не може напитися; голодний, а запаси їжi закiнчилися. Похiд Фродо на гору, - це тi ж самi страстi. Це надзвичайно важкий шлях, сповнений спогадiв про рiдну домiвку у Гоббiтанiї i запитань про те, чому ж саме вiн. I чим бiльше перстень наближається до Володаря, тим слабшає Фродо. Нарештi Фродо i його помiчник Сем добираються до "The dark Land of Mordor" де вода i повiтря отруєнi, де немає свiтла, де земля пiд ногами пече. У повнiй темрявi Фродо несе перстень до вулканy, де його знищити. А добравшись до кiнця, стається диво.
"Вiн мiй!" - вигукує Фродо, вирiшуючи тримати перстень для себе, а не знищити його.
Читаючи цi рядки, Толкiн змiг вразити мене у саме серце. Я був засмучений. Я був ображений. Пiсля стiлькох поневiрянь! Пiсля стiлькох турднощiв, Фродо вирiшив тримати перстень! За крок до перемоги, все знаходиться i за крок до повної поразки. Свiт - занапщений. Якщо Фродо не кине перстень у вогонь, Саурон знову матиме тiлo i свiт загине. 
Лише згодом я зрозумiв: це Толкiнiв шедевр.

У свiтi, де кожен має якусь роль, роль Голлума була ще невичерпана. Провидiння придумало для нього Долю.Там, на краю прiрви, перед лавою, Голлум вдаряє Сeма, забирає перстень у Фродо, i викрикуючи легендарну фразу про своє золотцо, падає у лаву.
Зло переможене Фродом i... самим же злом!
Як пише Толкiн, це було 25 березня. Вгадайте тепер, коли архангел Гавриїл оповiстив Дiвi Марiї про Зачаття... Правильно. 25 березня.
А Пасха?.. я знаю. Святкується по рiзному, але за багатьма середньовiчними джерелами, той єдиний день розп'яття Христа випав саме на 25 березня. Словом, коли Христос помер звiльняючи людство вiд грiха, Фродо знищив перстень. Єдиний перстень. Той, що погубив серця, гномiв, ельфiв i людей, не змiг занапастити серце гоббiта, - напiврослика, навiть не людини, а напiвлюдини. Повiдомлення ясне i тут: неважливо наскiльки ти високий. Неважливо, якi у тебе м'язи. Єдине, що має значення: сила духу.
У книзi є i повно алегорiй до Дiви Марiї, - зокрема ледi Галадрiель. У логовi павучихи, вiн згадує про подарунок ледi, i засвiчує свiтло. Це свiтло допомагає йому вибратись з мiсця, де панує пiтьма. Згодом, повiльно йдучи до мети вiн все ж не витримає i впаде. Тодi з'явиться постать у сяючiй, бiлiй мантiї i подасть Фродо руку. Схопившись за неї, вiн знову стане на ноги, i попри весь бiль йтиме далi.
Але i це ще не все. Пригадуєте "ельфiйсьик хлiб", той, що потрiбно куштувати маленькими кусочками? Той, що варто ледь вкусити аби втамувати голод? Що це, як не Пресвята Євхаристiя?..
Зло, як каже потiм Гандальф, повернеться. Така його доля, того Зла. Воно повернеться, з думкою про занапaщення свiту, але воно, як завжди, буди лише Провидiнням Еру, Бога. Воно тiльки докомплектує Творiння, i зробить його ще величнiшим. Зло - це лише iнструмент у руках Бога, i не бiльше. Воно може мати рiзнi форми, проявлятися по рiзному, мати за мету хорошi цiлi, але вести у темну безодню.
Якщо ви ще не втомилися читати цi рядки, то знайте: завершення уже близько. Та наостанок, я хочу щоб ви пригадали те, що сказав Толкiн Люiсу:
<<Мiфи - це першоджерело Iстини>>.

Саме так, через мiфи, через казки у його витвореному свiтi, Толкiн дає нам знати про його погляди. Саме у них, пiд формою алегорiй i метафор, знаходяться найважливiшi речi: дружба, кохання, жага влади, помста, сенс буття, роль людини, якiй випала велика мiсiя i все-все-все iнше. Але значеннями у цiй книзi не сповненi самi пригоди, а й казки у казцi. Тi казки, якi видумав Толкiн користуючись людською, ельфiйською, гномською, орською, мордорською i багатьма iншими мовами...
Про нього я мiг би писати ще, ще i ще. Але думаю варто завершити тут. "Сильмарилiон", "Гоббiт" i "Володар Перснiв" рекомендую прочитати всiм.
Мабуть разом iз Бiблiєю.

До зустрiчi.

P.S.: Мoї власнi рефлексiї i роздуми щодо цього Твору i свiтобачення Толкiна знайдете в iншiй статi.